Дейв Кларк - це головна візитна картка англійської техносцени. Особистість неперевершена та безкомпромісна, але хіба може бути інакше в техно? Дейв завжди вважав себе солдатом, який служить музиці, і в його випадку приказка "Солдат спить - служба йде", на щастя, не працює...

Що зробило Дейва Кларка таким, яким він є сьогодні? Напади на людей на вулиці та поєднання хобі своїх батьків – музичні записи матері й технологічні новинки батька. У мами Дейва була ціла колекція платівок старого диско в дусі Roy Ayers, Lonnie Liston Smith і Crusaders. Батько дуже любив техніку: у будинку були деки для запису, бобіни, машина для штучного відлуння, а вітальню він перетворив на справжню дискотеку.

Він навіть зробив програму для радіо BBC про квадрофонічний звук. Проте в перехідному віці бунтар Дейв не міг ужитися із власними батьками й переїхав на горище, де все обтяг фольгою та створив своє високотехнологічне лігвище, забравши в батька світломузику та музичне обладнання. Тут він і записував касети для своїх друзів і розбирав магнітофони й підсилювачі, щоб подивитися, як це все влаштоване. Він слухав усе: від соула й нью-вейв до психоделіки та першого чиказького хаусу.

Кларк бунтар за натурою. Бунтарські риси його характеру почали проявлятися в ньому ще в брайтонській школі: «Школа, в якій я навчався, робила з нас бухгалтерів, юристів або солдатів для армії. Система в ранньому віці ламала в нас дух свободи, і вже тоді я протестував усією своєю істотою проти цього. Я інстинктивно відчував, що це неправильно і ні до чого не приведе. Я завжди поводився погано відносно влади». Не дивно, що його кілька разів виключали зі школи. Ця риса його характеру залишиться визначальною й у майбутньому. У музиці Кларк стане своєрідним аутсайдером, який знає на 100%, чого він хоче та до чого він прагне, говорить про це голосно та відкрито. Він завжди виступатиме на захист свободи особи.

У школі Дейву порадили стати програмістом, але його батьки розлучилися, і життя в сім’ї стало зовсім нестерпним. У 16 років він пішов із дому. Звісна річ, він робив це й раніше, але цього разу він твердо вирішив не повертатися. Якийсь час він спав на вулиці. Нарешті, один із його друзів запропонував йому тимчасово пожити в нього. Дейв влаштувався працювати продавцем у взуттєвому магазині. Це дозволило йому зняти із приятелем кімнату на двох. Єдине, що допомагало йому триматися на плаву, - любов до музики: «Музика завжди допомагала мені прорватися, навіть у ті часи, коли в мене нічого не було. Музика дала мені все, і я відчуваю, що я повинен віддати їй борги. Я не знаю, що я робив би без музики. Музика в моїй крові, у моїх кістках. Це єдина постійна річ протягом усього мого життя.»

І от одного разу він пробив собі місце діджея в брайтонському клубі Toppers. Вечірки Дейва виявилися такими успішними, що про це почав переживати DJ JD – Джон Дігвід /John Digweed, чиї вечірки теж проходили в клубі Toppers. Кларк вів спартанський спосіб життя: після покупки платівок у його кишені залишалися лише п'ять фунтів, на які треба було прожити день. Тепер, через роки, коли його виступу забуковані на півроку вперед, Кларк дивиться на той час як на період навчання та становлення.

Фундамент репутації Кларка був закладений серією EP під загальною назвою Dave Clarke Presents: Red, усього вийшло три платівки: Red 1 у 1993, Red 2 у 1994 на Bush Records і Red 3 у 1995 на лейблі Deconstruction (засновник лейбла – Майк Пікерінг (Mike Pickering), головний елемент колективу M People, діджей, який виступав у легендарному манчестерському клубі Haсienda, «найшанованіший діджей Великобританії», як його назвав журнал The Face). Дейв і донині використовує семпли з серії Red у своїх сетах. Своїм першим альбомом Archive 1, який вийшов на тому ж на Deconstruction у 1996 році, Дейв Кларк, який змішав брейкбіт, техно й електроніку, продемонстрував пуританській техносцені того часу, що загальні стереотипи стосовно того, як має звучати техно, його не стосуються.

Сьогодні Кларк «спеціалізується» на техно й електро: « Для мене це різні BPM, різна структура треків, розташування бітів, але для мене вони є чимось єдиним. Я вже дуже давно працюю з цими стилями. Я намагаюся просто слухати музику як музику, якщо вона хороша – вона хороша, якщо я можу її зіграти – я її зіграю.» Він дивиться на свою музику як на альтернативу танцювальній музиці загалом і вважає, що техно й електро перебувають на периферії танцювальної культури. Смакові уподобання Дейва Кларка можна оцінити, послухавши мікси World Service у двох частинах: перша – на лейблі React у 2001 році, друга – на лейблі Resist Music у 2005 році.

Дейв – великий любитель нових технологій, які щоразу глибше проникають у наше життя, однак, що стосується музики, то тут він радше консервативний – і це характерно для багатьох діджеїв першої хвилі. Демонструючи чудову техніку зведення (а одного разу він навіть заявив, що технодіджеї значно технічніші за діджеїв інших жанрів), Дейв, приміром, не перейнявся новою технологічною модою – міксувати відео. Він пояснює це тим, що увагу людей не повинні відволікати візуальні ефекти, оскільки для нього головне – це музика, того ж він чекає і від своєї публіки.

Звісна річ, повністю ігнорувати цифрову революцію він не може й грає на CD. От що він говорить: «Усі діджеї припускаються помилок, і я не виняток. Міксинг CD, звісно, простіше, але тут є свої проблеми й особливості, до яких треба адаптуватися. Міксінг на Ableton Live – це дуже просто. Згоден, треба знати, як спрограмувати, але для мене Ableton Live - це просто послідовне накидання заготовок одна на одну без особливих ризиків» Власне, ігнорувати XXI століття Дейв і не збирається: «Мені насправді начхати на вініл! Я кажу так, щоб уколоти тих людей, які мене дратують тим, що у своїй свідомості вони живуть, засунувши голову в пісок, і думають, що все погане просто мине. Вініл був прекрасним носієм. Єдине, за що ми повинні бути вдячні вінілу – за те, що це був стандарт. І це дуже важливо. У комп'ютерному діджеїнгу немає стандарту, на якому трималася б сцена й індустрія. І саме тому я вибрав CD.

Це стандарт. Рекорд-компанії, як і раніше, можуть випускати CD, а люди, як і раніше, можуть купувати CD… Уся моя студія – це залізо. У мене є синтезатор, але я не використовую на ньому audio, тільки коли працюю з вокалом. У мене є Cubase і Logic, але на них я теж не використовую audio. У мене є wave-плагіни, але вони не звучать так само добре, як і залізо. Навіть кабель, що підключається до заліза, відіграє свою роль! Усі має відігравати свою роль. Лептоп існує, щоб вести бухгалтерію, доглядати за своїм садом, ходити в інтернет, писати листи й відправляти факси зі словами: «Чому ви так дорого з мене взяли? Поверніть мені гроші!» CD-плеєр потрібен, щоб програвати CD. Я хочу, щоб та або інша річ виконувала свої функції максимально якісно. Тому в мене залізний семплер! Він робить те, що й повинен робити.»

Кларк славиться своїми «палкими» взаєминами з пресою: «Журналісти мені завжди пудрять мізки! Або вони зовсім не знаються на тому, про що говорять або запитують, або в них немає пристрасті й любові до своєї роботи, або вони просто відверті хами. А буває, що все це одержуєш в одному флаконі! Це просто неймовірно! У Великобританії є кілька хороших журналістів, але більшість із них мене не люблять» (в інтерв'ю inthemix.com). Однак багато в чому з Дейвом можна погодитися, дуже часто журналісти від танцювальної індустрії не дуже професійні.

Навпаки, журналіст сайту Resident Advisor зовсім інакше відгукується про Кларка: «Якщо хтось ще скаже, що він неприємний і грубий співрозмовник, я кину в того камінь! Кларк був найбільш інформативним, розумним і цікавим хлопцем на всій конференції (йдеться про Amsterdam Dance Event – dommino).» А от що про нього говорить DJ Hell: «У більшості людей складається неправильне враження про нього, він дуже хороший хлопець і він дуже цікавий, а для мене це один із найвизначніших діджеїв і продюсерів. Він мені подобається як людина, ми друзі й дуже поважаємо одне одного. Коли він розмовляє з пресою, він говорить дуже голосно та чітко – багатьом це не подобається.»

Дейв і донині віддає перевагу маленьким клубам, найчастіше виступаючи лише для кількох сотень людей. Щоразу Дейв навчається у публіки, хоча сам він не любить «вчити» публіку: «Музика завжди одночасно розважає слухача й навчає його. Я не дуже люблю це слово, «вчити», бо воно передбачає, що ти розумніший. Це не так. Просто музика – це моє життя. Музика означає для мене більше, ніж для середньостатистичного слухача, тому моє сприйняття й розуміння музики більш чітке. Я використовую свої знання та своє розуміння музики, щоб показати слухачеві щось цікаве.»

Як і багато інших авторитетних артистів, Дейв нарікає на панівний в Англії мейнстрим: «Не можу сказати, що Англія – це жахлива країна з музичного погляду. Попри всі ці розмови про те, що музика занепала в Англії, тут, як і раніше, випускається дуже багато хорошої музики, немає значення, техно- чи поп-музики. Але достеменно існує негативна тенденція стосовно того, як ця музика подається публіці. Радіостанції (приватні й державні) зробили з хорошої музики щось таке маргінальне, що публіка почала думати, що взагалі немає іншої музики, крім тієї, що грають по радіо. Дуже мало насправді талановитої музики.

Таке відчуття, що музика випускається на конвеєрі. Такі музиканти, як Джо Джексон (Joe Jackson) і Елвіс Костельо (Elvis Costello), ніколи не змогли б добитися визнання, якби з'явилися сьогодні. І це дуже сумно. Я завжди підтримуватиму артистів, які створюють хорошу музику, і до таких, як і раніше, належать і британські музиканти. Але вся радіоіндустрія повинна бути перевернена з ніг на голову, щоб радіо могло впливати на розвиток музичної культури. Техно ніколи не було належним чином представлене на широкоформатному радіо у Великобританії. Я пам'ятаю, як десь цитували Піта Тонга (Pete Tong), який сказав, що для програми про техно немає місця на радіо. Мені нічого не вартувало організувати таку програму в Бельгії, Португалії і навіть Стамбулі! У мене була перша радіопрограма про техно на цій планеті! Але хіба зміг я знайти місце цій музиці на радіохвилях Великобританії? Ні. Хай би там що, а я начхав на цю ідею і можу сконцентруватися на написанні музики.»

«Я не вважаю, що ми втратили пристрасть до музики. Просто люди у своїй масі менше цікавляться музикою. Причин багато: комерційні рекорд-компанії віддають перевагу публіці, в якій немає пристрасті. Оскільки пристрасть не можна контролювати. Ми втратили дуже багато лейблів, які розуміли, що таке пристрасть. Я вважаю: коли бізнес-модель із продажу музики еволюціонує й зміниться, у нас з'являться культові портали, в яких будуть свої послідовники, як, наприклад, послідовники Stiff Records і Underground Resistance. Я не дуже переживаю про майбутнє, адже бачу, що є велика ймовірність того, що співвідношення сил у цій індустрії зміниться.»

На сьогодні Дейв досяг багато чого. Він любить кубинські сигари та швидкі машини. Відколи Дейв почав проводити більше часу в Амстердамі (фактично він живе і в Англії, і в Голландії), він дійшов висновку, що в цьому місті йому однаково, в якому автомобілі роз'їжджати, аби лише там була хороша аудіосистема. Останнім часом його бачать в каво-шопах із його британськими друзями, хоча Дейв відомий як запеклий супротивник наркотиків: «Навколо мене завжди були люди, які курять, але мене це не хвилює. А от люди, які вживають кокаїн, насправді нервують мене своїм роздутим его. У мене одразу змінюється ставлення до людини, якщо я дізнаюся, що вона вживає кокс».

«Я думав про те, щоб переїхати одного разу до Амстердаму, від часу моєї першої голландської вечірки в 1988 році. Це дуже заспокійливе місто, яке має дуже богемний вигляд. Я ніколи не зміг би жити у Штатах, поки Буш при владі, навіть не розглядав би такої пропозиції. Багато промоутерів запрошували мене туди, але оскільки серед них є мої друзі, я не можу туди поїхати туди «у справах». Я дуже люблю Нью-Йорк. Ще дуже люблю Мельбурн – прекрасні люди, смачна їжа, дуже дешева нерухомість (за європейськими стандартами), але надто далеко від світу. Можна відпочити там, але жити ніяк не вдається – усі справи в Європі»