Західна преса  називає його «королем сучасного  мінімалізму». Любителі подібної музики танцюють під його еклектичні сети з заплющеними від задоволення  очима годин по п'ять-шість поспіль. Він є одним із яскравих представників  «чилійської мафії». Ім'я його – Luciano. 

Для всіх, хто стежить за швидкоплинною музичною модою, спершу з'явився Рікардо Віллалобос (Ricardo Villalobos). І хоча всі його платівки були родом із німецьких звукозаписних компаній, було в них щось таке, що навівало думки про палких південних хлопців, експресивну музику, кастаньєти та заворожливі ритми. Пахнуло Південною Америкою в його музиці, у його діджейських сетах. І хоча творчість Віллалобоса характеризувалась категоріями зі словом «мінімал», його музика була цікава та самобутня. І, як і будь-яке цікаве починання, через деякий час на світовій сцені почали з'являтися артисти, які працювали у схожому за стилістикою з Рікардо жанрі. Негласно їх називати «Чилійською мафією». Одним із яскравих представників «мафії» став житель Швейцарії із чилійським коріннями – Люсьєн Ніколе (Lucien Nicolet). 

У свої 28 років він уже багато чого досяг. У нього є чудовий лейбл Cadenza. Під псевдонімом Lucien’n’Luciano він випустив альбом Blind Behavior на шанованому лейблі Peacefrog, а разом із чилійцем П’єром Бучі (Pierre Bucci) у вигляді дуету Monne Automne кілька років тому випустив добірку абстрактної музики. У скарбничку досягнень Luciano також можна покласти резидентство в DC10 на Ібиці та стійку популярність на найкращих європейських майданчиках, на зразок лондонського Fabric або франкфуртського Cocoon. 

Мати його була чилійкою, батько – швейцарцем. Народився він у Швейцарії і до дев'яти років, поки батьки не розійшлися, він прожив у благополучній країні. Потім разом із матір'ю перебрався до Чилі, де прожив до 23 років, знову повернувшись до Швейцарії, щоб почати навчатися в коледжі. Якби Luciano не прожив тривалий час у Чилі, хто знає, чи став би він тим, ким він зараз є? «Коли я переїхав до Чилі, я довго не міг зрозуміти життєвий устрій цієї країни. Та це й не дивно, оскільки ти потрапляєш у місце, де все, абсолютно все, – зовсім інше, – згадує про той період Luciano. – Їжа, відносини в школі, мова, культура… Мені доводилося мало не заново вчитися. Але так чи інакше серце в мене чилійця, душа в мене чилійця, тож я не дуже переживав. І зараз, коли я до Чилі приїжджаю, в мене усередині часто все тьохкає». 

Luciano – це людина з подвійною національністю. «От, дивіться: у мене, з одного боку, серце чилійця, а з іншого – я дуже просякнутий швейцарською культурою. І Швейцарія, і Чилі посідають рівні місця в моїй душі, в моєму серці. Я народився у французькій частині Швейцарії, там люди більш організовані та виконавчі, та я й сам часто таким буваю. Але в мені ще є щось від чилійця, дух свободи, безмежності. Тобто в мені мирно уживаються два різні характери – відчайдушність і впорядкованість». 

З музикою Luciano познайомився завдяки старанням його матері, яка, щоб її син глибше перейнявся чилійською культурою й духом країни, давала йому уроки гри на гітарі. Але гітара Luciano особливо не цікавила, йому подобалися різні елементи в зовсім різних музичних стилях: «Я стрибав по стилях як божевільний – мене носило від року до фольклорної музики і навіть у панк затягало». Пробував, як і будь-який нормальний тинейджер, грати в групах, але це швидко закінчувалося. Під час своїх пошуків він наткнувся на те, що справді йому сподобалося та прикувало всю його увагу. Це було детройтське техно, чиї меланхолічні звуки нагадували йому його улюблену чилійську народну музику. Саме в ту мить він зрозумів, що ця музика якнайкраще гармоніює з його душею, з двома різними характерами та національностями. І саме Luciano задав високий темп розвитку чилійській клубній сцені. «Я хотів, щоб цей культурний рух, який набирав вагу та силу по всьому світу, було належним чином представлений і в Чилі. Разом із Dandy Jack ми взялися влаштовувати вечірки з подібною музикою в маленьких клубах і на великих квартирах». Починалося все дуже складно й з великими перешкодами. Під час проведення однієї з перших своїх вечірок його забрала поліція, і кілька днів Luciano провів у справжній в'язниці. Однак віра в нову музику була в ньому така сильна, що не досягти успіху він не міг. На початку 2006 року Luciano закривав місцевий Love Parade, виступаючи перед 250 тисячами танцюючих людей. 

«Ви знаєте, – каже Luciano, – мені вдалося створити те, що я задумував. Музика, яка була навіяна духом Детройта, але водночас залишалася унікальною, була просякнута духом Чилі. Я намагаюся вкласти у свою музику ті зрілі почуття, які викликали б асоціації з Південною Америкою. Це те, що є в людях, які живуть там, у їхньому корінні, у їхніх селах, у їхній природі, у їхніх душах. Я намагаюся привнести туди елементи популярної музики, але не поп-музики. Я створюю якийсь коктейль із найрізноманітніших елементів. Коли я починаю робити черговий трек, то прагну до того, щоб він викликав у мене при прослуховуванні мурашки, якщо цього не відбувається, то починаю робити все заново».  
Orange mistake, Bomberos – численні ремікси, які створює Luciano, доводять, що його прагнення досягають своїх цілей. Підтвердженням цього є і його тривалі діджейські сети. Luciano любить грати подовгу – від трьох до шести-восьми годин. Причому в його виступах відчувається і дух Південної Америки, і той настрій, який панує на цьому материку. «Я намагаюся уникати того, що я називаю квадратною музикою, де все логічно й очевидно, і тому не має почуттів», – пояснює діджей. 

Сьогодні Luciano, Віллалобос і вся їхня «чилійська мафія», до якої входять ще й П’єр Бучі та Sieg Uber Die Sonne, вдихнули свіжий струмінь у затхле повітря технотанцполів, розфарбували монохромний звук мінімалу в яскраві кольори. Хоча сам Luciano не вважає свою музику ні техно, ні мінімалом. «Критикам час вигадати нову назву для цієї музики, а то все кладуть в один кошик. Ну, як може моя музика бути поруч із роботами Plastikman або того ж Роберта Худа (Robert Hood)?! Який же це мінімал?! Яке ж це техно?! Я не вважаю, що моя музика або музика того ж П’єра Бучі чи Рікардо – це мінімал. У ній надто багато елементів, надто багато текстур, щоб вважатися мінімалом. Якщо вона на слух сприймається простою, то від цього вона не стає мінімалістичною». 

Своїм ставленням до музичної діяльності, своїм діджейським світоглядом Luciano справді змінює ставлення людей до цієї музики та змінює саму музику, яка більш ніж благотворно впливає на людей. 

«Музика повинна мати почуття і відчуття загадковості й магічності», – говорить Luciano, і із цим неможливо не погодитися. 

Слухати, щоб зрозуміти: 

Luciano – Sci.Fi.Hi.Fi._2 (Soma recordings) 2006 

«Luciano знову показав усі свої діджейські здібності: стриманий ритм, мінімальні відхилення від маршруту заводять уже на самому початку, і хочеться танцювати та радіти життю. Тобто це не стільки весела музика, скільки достеменно з людськими почуттями й емоціями. Усе вкрай гармонійно сплетене воєдино. Можна навіть, цокаючи язиком, вимовити забуте слово «фірма», оскільки це і є професіоналізм, майстерність тощо».