Progressive House-сцені вже давно треба було оновити своє звучання, і нова хвиля прийшла не з Англії, а (хто б міг подумати?) із країн, де подібна музика не є особливо популярною. Варто лишень згадати турка Юнуса Гувенена (Yunus Guvenen), тусовку австралійського лейбла Zero Tolerance, ізраїльського принца похмурого прогресиву Мошика (Moshic), а також Ернана, про якого зараз і йтиметься. Не завжди людина може з першої спроби ввірватися аж на 50-те місце Top-100 DJ’s. В Ернана своя історія. Починав він у Буенос-Айресі років 16 тому, але думати про серйозну кар'єру диск-жокея на батьківщині було немислимо, адже клубної культури в Аргентині не існувало. Каттаньо багато подорожував Європою, США, на власні очі побачивши зародження хаус-музики. Він відкрив для себе новий світ, який і вплинув на його подальше життя.

«Були люди, які надсилали мені записи з хаус-музикою: з Depeche Mode, New Order і так далі, - згадує Hernan. – Із приходом 1988-го я дізнався про Chicago Trax і DJ International. Ця музика звела мене з розуму! У цих платівках поєднувались південний чиказький хаус і незвичайна енергетика європейської музики. На той час я грав у Буенос-Айресі та вирішив показати народу, що таке хаус. Звісна річ, ніхто не був до цього готовий, але думка показати всю красу цього звучання не давала мені спокою. У мене був вибір: або я граю нову музику, що не входить у рамки музичної політики клубу, і мене звільняють за самодіяльність, або я не граю її взагалі. Але я знайшов вихід, зрідка включаючи у свої сети нові платівки, і мене не звільнили... Це радує».

Ернан починав з англійського хаусу. «Я виріс на музиці, яку робив Френкі Наклс (Frankie Knuckles), – говорить він. – Крім цього, діджеї, які на початку 1990-х приїжджали до Буенос-Айреса, познайомили мене із прогресив-музикою. Саме ці два стилі змішалися в мені, хоча я можу звертатися і до одного, і до іншого окремо».

Graeme Park і Electribe 101 були першими англійськими діджеями, які грали в Буенос-Айресі в далекому 1991 році. Пізніше в Аргентині можна було щорічно спостерігати Даррена Емерсона (Darren Emerson) і Пола Окенфольда (Paul Oakenfold). Саме знайомство з босом Perfecto зіграло для Ернана немаловажну роль. Окенфольд оцінив своєрідний стиль свого нового аргентинського друга, почав брати його в тури Perfecto по Великобританії та США. Саме на цьому лейблі вийшов його дебютний сингл Deep Funk улітку 2001 року й мікс у березні 2002-го. «Пол – перша людина, яка підтримала мене п'ять років тому. У рідному Буенос-Айресі я грав у нього «на розігріві», і йому подобалося, як я працюю. Він запросив мене грати на Ібиці, в Англії й Америці. У нас із ним не лише професійні відносини – ми ще й близькі друзі».

Ернан співпрацював із клубом Cream, брав участь у Creamfields. Улітку 2001-го він грав у двох провідних клубах Ібиці: на вечірках Perfecto в Pacha та в Amnesia з Cream. «Pacha й Amnesia абсолютно різні, – говорить Hernan, – але це навіть плюс. В Pacha я грав хаус, а в Cream – більш енергійну музику». Там, у Великобританії, Ернан провів два тижні як резидента клубу Cream, граючи в клубах Renaissance, Shindig, Back to Basics і the Gallery.

«Скрізь можна знайти чудові клуби, але такі місця, як Cream, наче виводять тебе у вищу лігу. Усі знають, яке значення Об'єднаного Королівства для світової клубної культури, й усвідомлення того, що я є її частиною, тільки додає мені сили».

Знаючи Аргентину, її історію, економіку та політику, завжди можна з острахом припустити, що люди, далекі від клубної сцени, назвуть її лише черговою розвагою для багатенької молоді. Цікаво, чи є шанс у звичайної молоді Буенос-Айреса записати себе в історію як революціонерів танцювальної культури?..

«Таке відбувається, – пояснює Hernan. – Люди помалу починають цікавитися приїздами діджеїв із UK і US, починають вливатися в клубну культуру. Ті ж Creamfields мали великий успіх. Хоча насамперед це успіх для танцювальної музики загалом. Нічого б не було без людини на ім’я Martin Gontad, найвідомішого промоутера в Південній Америці, – він стоїть за цим усім. Завдяки йому у нас є своя радіостанція Metrodance, та й клубна сцена загалом кращає з кожним днем. Я веду власну програму, над якою працюю, перебуваючи навіть удалині від дому. Звісна річ, до Англії нашій клубній культурі ще далеко, але я бачу, що люди цікавляться подібною музикою. Що сказати, раніше, на початку 90-х, було лише десять діджеїв. Зараз їх сотні. Люди намагаються писати свою музику, і деяким дуже навіть добре вдається».

На запитання, у чому ж відмінність між європейськими й аргентинськими діджеями, Каттаньо відповідає: «Одна з головних відмінностей – те, що в Європі діджей працює тільки з одним стилем музики. Не всі, безперечно, але загалом вони цікавляться лише одним напрямом. Південна Америка знаходиться далеко від епіцентрів клубних тусовок, тому у нас немає можливості відбирати з отриманої музики лише те, що ми хочемо почути. Будь-яка платівка для нас значуща –записи з UK, Європи, Детройта, Чикаго, Нью-Йорка або Японії... Ми додаємо до музики іншого світу наш латинський дух, і виходить досить цікава суміш. Приїжджі діджеї дивуються, як люди люблять і підтримують їх. Мене ж вразило те, що в Англії люди здивовані, що я можу грати як діпові речі, так і жорсткі треки. Або те, що я можу виступати «на розігріві», а потім грати на пару з насправді славетними іменами. Просто в Аргентині резидентами одного клубу можуть бути лише кілька діджеїв, тому часто доводиться грати по вісім годин за одну ніч, чергуючи стилі та напрями. Це зараз можна грати п'ять годин поспіль один прогресив хаус, але у 1994 році в Аргентині про це не можна було й мріяти!»

Можна бути впевненим, що в Ернана Каттаньо ще все попереду. «За 15 років роботи диск-жокеєм я дедалі більше закохуюся в цю професію. Я можу грати і для п'яти людей, і для 50 тисяч. Подорожувати миром, грати улюблену музику, бачити, як тепло тебе приймає публіка – це те, що я люблю. Я зростатиму та пізнаватиму нове настільки, наскільки це можливо».